“Вітаю велику володарку, чиї промови гідні вихваляння найповажніших, а витончені руки здатні пробудити всі бажані чесноти.”
Знідно легендам, у Малаві було місто Уджайіні. Воно було сповнене всіма благами. Найвищими у тому місті вважалися чесноти, що наближало його велич до міста Індри.
Там жив цар на ім’я Бхартріхарі. Його прекрасні стопи були прикрашені хною і одягнені в червоне взуття, але не ступали вони до жінок його васалів. У всіх мистецтвах був він умів, у всіх науках обізнаний. Його молодшого брата звали Вікрама. Свій героїзмом і силу здобув він завдяки своїй сміливості.
У тому ж місті жив один брахман, вправний у всіх науках, особливо в співі мантр. Був він зовсім злиденний, але одного разу порадував своїми мантрами богиню. Задоволена, вона сказала брахману: “О, брахмане, з’їж цей плід, і не буде в тебе ні старості, ні смерті!”
Взявши плід, він пішов у свій дім і спершу здійснив обряд омовіння і вшанував богів. Але що ближче він був до того, щоб скуштувати плід, то сильніше зростав у ньому сумнів: “Я великий жебрак. Навіть позбувшись старості та смерті, я не зможу нічого дати іншим. Я житиму за рахунок милостині, скільки б не тривало моє життя. Краще вже жити недовго, але ділитися з іншими. Життя плідне у того, хто, живучи навіть небагато, сповнений чеснот”. Адже кажуть мудрі:
“Якщо людина за все життя лише одну мить поділиться своїми знаннями, сміливістю і благополуччям, саме цю мить і назвуть потім плодом її життя! Той, хто, подібно до ворони, живе довго, але харчується підношеннями – зневажається.
Нехай живе той, завдяки кому живуть багато хто! Чапля весь час шукає їжу, також і тисячі жебраків дбають лише про власний прожиток. Однак той стане першим серед багатьох, хто обере найвищі цілі.
Кобила п’є з річки-годувальниці лише тільки для того, щоб напитися. Хмара ж покриває землю в спекотний сезон, щоб уберегти її від спеки.
Який сенс від навичок у будь-якому ремеслі, коли не використовуєш їх у справі? Якщо твоє життя самотнє, воно подібне до порожнього слова”.
Так розмірковуючи, брахман вирішив:
“Я віддам цей плід царю! Адже якщо він буде безсмертний, то стане найкращим покровителем чотирьох варн, які існують згідно із законом.”
І пішов він до царя, одягнений у жовтий одяг, з квітковою гірляндою на шиї.
– О, мій повелитель! Нехай Шива і Вішну дарують тобі благополуччя! – так благословивши царя, підніс йому плід і мовив:
– О, великий царю! Скуштуй цей чудовий плід, дарований найпрекраснішою з богинь! Ти будеш позбавлений старості та смерті!
Цар Бходжа знову хотів піднятись на трон, але одна з апсар звернулась до нього:
– Ніхто, крім Вікрами, не гідний цього трону, лише подібний на нього вартий того. Тож послухай, я розповім тобі про його щедрість:
“Якось, коли цар Вікрама правив своїми землями, до нього прийшов торговець коштовностями й показав один неоціненний камінь. Узяв цар той яскраво сяючий самоцвіт, покликав ювелірних майстрів і спитав:
– Що це за коштовність, та яка її вартість? Назвіть точну ціну.
Майстри ретельно перевірили її та мовили:
– Царю, цей самоцвіт безцінний, серед нас ніхто не в змозі оцінити його вартість.
Тоді Вікрама щедро заплатив торговцю та запитав, чи має той ще такі камені.
– Володарю! При собі не маю, але в моєму містечку є ще десять. Якщо бажаєш, я пошлю за ними.
Вікрама ж визначив вартість кожного каменю у чотири тисячі золотих монет, сплатив купцю та відправив разом з ним одного з найкмітливіших своїх слуг. За наказом царя він мав повернутися за вісім днів.
Тож слуга негайно вирушив виконувати веління володаря. Але тоді, коли він вже повертався з коштовностями, через сильну зливу на його шляху розлилася річка.
Тепер він не міг дістатися протилежного берега, тому покликав човняра:
– Перевези-но мене через річку, бо я везу коштовності для царя!
Той здивувався:
– Сьогодні ця річка розлилася берегами, нащо ж тобі її перетинати? Мудрий не стане цього робити у повінь. Кажуть, що слід триматися подалі від кількох речей: переправи повною річкою, перешкоди плину натовпу та протиріччя великій людині. Та ще одне: не треба покладатися на байки купців, лагідність змій, прихильність царів, вдачу молодих дівиць та береги повені.
Слуга царя відповів так:
– Те, що ти кажеш – правда, але в мене дуже важлива справа.
– Яка ж?
– Якщо я не принесу царю ці коштовності вчасно, він ув’язнить мене за недотримання наказу.
– Що ж, тоді віддай мені п’ять самоцвітів, і я допоможу тобі перетнути цю ріку.
Слуга віддав човняреві п’ять коштовностей і дістався іншого берега. Прибувши до палацу, зі смиренністю він вклонився царю та віддав йому ті самоцвіти, що залишилися.
Вікрама ж обурився:
– Чому їх лише п’ять, де інші?!..
– Володарю мій, прошу, вислухай мене! Одразу ж після твого наказу я пішов разом з крамником і забрав в нього коштовності. Зворотним шляхом пішла така рясна злива, що ріка розлилася та затопила береги. Задля того, щоби своєчасно вклонитися стопам мого господаря, я дав половину дорогоцінних каменів човняреві, що переправив мене через річку. Ті коштовності, що лишилися, я приніс тобі. Не повернувшись вчасно, я порушив би твій наказ. Всім відомо, що не дотримуватись указу царя, зневажати брахманів, а також спати окремо від жінки – це таке ж безглуздя, як бути вбивцею без зброї. Ти сам, мій володарю, є тому свідченням.
Задоволений почутим, цар дарував слузі решту дорогоцінних самоцвітів.”
Ось таку історію розповіла апсара та мовила:
– Що ж, Бходжо, якщо твоя щедрість така сама, сідай на цей трон!
Після цього Бходжа мовчки пішов.
В слушний момент цар Бходжа знову прийшов піднятись на трон. Але одна з фігурок зупинила його, мовивши:
– Царю! Лише той, хто своєю щедрістю наслідує великого Вікраму, гідний піднятися на цей царський трон.
– То розкажи про його велич!
– Слухай…
“Якось, коли осяйний Вікрама правив своїм царством, прийшов час святкувати зустріч весни. З цієї нагоди цар разом з жінками зі всього міста прийшов до гаю задля любовних втіх.
Між молодих мангових дерев звідусіль було чути бджіл: втішені медовою насолодою, вони літали лише заради дзижчання і цим затуманювали розум. Посеред запашних суцвіть на молодих стирчащих пагонах безперестанку кували зозулі, чим надихали царя на пристрасть, повну хвилювань кохання. Лагідний сандаловий вітерець з гір пестив юні, але вже увінчані квітами в’юнки. Тож всі відчуття царя, і навіть його серце були в полоні милозвучного гудіння бджіл.
Отже цар, палкий в бажанні втамувати пристрасть, в тому розмаї грав з жінками в любовні ігри будь-де: біля ставків і під уквітчаним живоплотом, в тіні дерев і в літніх палацах, інкрустованих дорогоцінним камінням. Так він провів багато часу.
Але в тому ж гаю під деревом тримав аскезу один брахмачарін. Побачив він царя і замислився:
“Даремно я провів це переродження, узявши аскезу. Навіть уві сні я не відчував ніякого задоволення.
Що це за ідея, що померлий буде насолоджуватися накопиченим тапасом, якщо він прожив все життя в аскезі? Нібито всі чуттєві насолоди пронизані стражданнями, тому аскезу слід практикувати лише заради плодів невитрачених задоволень – так могли сказати лише невігласи.
Це безглузде уявлення, що народження людиною з притаманним їй чуттєвим сприйняттям, уражене стражданнями, і що насолоду треба залишити. Невже мудрий викине рис, якщо між білого гарного зерня трапиться декілька висівок? Навіть вчиняючи собі страждання, головним в цьому світі є щастя від жінки…”
…Мудрі кажуть:
“Якщо плин перероджень стає марним, кращий вказівник – та, що очі її прекрасні, як у лані. Саме для цього й потрібні багатства, а інакше – нащо вони?
Якщо земне життя даремне, найважливіше – та, що має округлі, наче схили гори, стегна. Саме так розмислив і Шамбху, створивши половину свого тіла жіночим.”
Аскет продовжував свій роздум:
“Цей Вікрама волею долі прийшов сюди. Звернувшись з проханням до нього, я зможу відчути мирські задоволення.”
Вирішивши так, він наблизився до Вікрами та благословив його:
– Великий царю! Нехай твоє життя буде довгим!
Цар сів сам та запросив сісти аскета, а потім запитав:
– Брахмане! Чому ти тут?
– Я перебуваю в цьому гаю, бо здійснюю служіння, присвячене великій богині Дурзі. П’ятдесят моїх років пройшли в постійному та неухильному її вшануванні, тому що я – брахмачарін.
Сьогодні вночі, перед сходом сонця вона явилась мені уві сні:
– Дитя, я задоволена тобою. Зараз тобі слід переходити до господарювання та дати життя дитині, і вже після цього піклуватися про визволення своєї душі. Твій шлях не може бути інакшим:
“Манас необхідно зосереджувати на визволенні, лише виконавши три обов’язки перед Брахмою³⁷. Якщо ж цього не вчинити, брахман, що намагається здобути звільнення, втратить свою касту.” Великий цар Вікрама, дивовижний у своїй щедрості, скоро прийде сюди. Він виконає твоє бажання!”
Так вона наказала та зникла. Потім я прокинувся і побачив тут тебе, володарю, тому я й підійшов.
Ось так брахмачарін брехав царю.
Тоді Вікрама подумав
“Невже це правда?… Ось що: уві сні богиня нічого йому не казала. Він каже неправду лише тому, що повний палкого бажання. Нехай же буде так: помітно, що він страждає, тому я все ж таки виконаю його бажання. До того ж, мудрі кажуть наступне:
“Якщо цар подає знедоленим, опікується підвладними йому та вшановує Шиву, він завжди буде отримувати плоди наче від ритуалу ашвамедхи³⁸.”
Так вирішивши, Вікрама побудував там ціле місто, призначив брахмана його правителем та дарував тому безліч багатств: сотню розкішних красунь, п’ять сотень скакунів, сорок колісниць та чотири тисячі слуг. Крім цього, цар нарік місто іменем Чандіка – на честь богині Дурги.
Тож брахман, чиє бажання було здійснено, вельми щасливий після одруження, осипав царя благословеннями. Вікрама ж повернувся у свій палац.”
Таку історію розповіла царю Бходжі апсара. Але Бходжа не відчув в собі подібної величі та мовчки пішов геть.
³⁷ Маються на увазі так звані три борги, які має віддати брахман згідно з чотирма стадіями (ашрамами) життя:
– Служіння божествам через пожертви.
– Служіння брахманам шляхом навчання.
– Служіння пращурам за допомогою народження своїх дітей.
Після цього можна переходити до 4 стадії, що присвячена мокші, тобто духовному визволенню.
³⁸ Ашвамедха – один з найсвященнніших ритуалів пожертви божествам.
І знову через деякий час цар Бходжа підібрав сприятливий момент та відповідне вбрання і прийшов до царського трону, щоб піднятись на нього. Тоді інша фігурка заговорила з ним:
– Царю! Лише той гідний зійти на цей трон, хто має незрівнянні сміливість, щедрість та стійкість.
– Які ж це?
– Володарю, я розповім тобі…
“Під час правління блискучого Вікрами у світі не було жодної дурної людини. Всі були сповнені чеснот. Брахмани були неперевершені в обізнаності у Ведах, науках та практиках, а також віддані неухильному виконанню всіх обов’язків брахманів³⁹. Та й всі інші касти береглись від злодіянь, були милосердними з живими істотами та вірними в служінні Шиві, піклувались про себе та інших, розмірковували про вічне та земне, мали на думці свої наступні перевтілення, мова їх була гарною, твердість в допомозі та захисті – непорушною й душевна щедрість – величезною.
Таким чином, увесь світ, душею якого були святі, щасливо обертався з ласки царя.
Тоді в місті Уджаїні народився один вайш’я на ім’я Дханада (тобто той, хто дарує багатства, тому українці назвали б його Щедрик). Успіхам його не було кінця, він легко отримував навіть найважче для досягнення. Але попри те, що таланило йому в усьому, якось Дханаду спіткала думка про минущість всіх речей:
– Ба, даремною є течія перероджень!..Тимчасові всі багатства та речі. Мудрі кажуть про це:
“Знай, що повне обертання колеса сансари миттєве: кохання примарне ніби місто Ґандхарвів, молодість та багатство такі ж плинні як хмари, а тіла рідних та дітей скороминучі як спалах блискавки.
Першооснова спорідненості людей може бути захищена чи незахищена, як та жінка, що її погано знає чоловік, стане отвором для чисельних нещасть. Так само і з дхармою: о, нащадки, розпізнавайте все, що для вас неприязне, залиште це, і якщо бажаєте благості – обирайте чисту дхарму.
Тепер про дхарму, що захищає:
“Захищає саме та дхарма, якої людина дотримується, бо ж та, що себе вичерпала – вона й руйнує, чи не так? Дхарма може бути залишена людиною, але не та, що завжди слугує притулком. Дхарма приводить лише до того стану, на якому зосереджується той, хто її додержується, але ж вона не надає ні дружби, ні щастя, ні мудрості.
Дхарма здатна убезпечити від бика чи змії, відкрити красу Гімалаїв тим, хто цього прагне, стати опорою для тих, що рухаються до насолоди амрітою…Що тільки вона не може вчинити, окрім звільнити від сансари та дарувати щастя від насолоди жінкою.”
…Задля того ж, щоб зберегти дхарму, слід віддавати накопичені багатства гідній людині. Те, що йому передано, примножиться багато разів:
“Скарби того, хто вкладає в належний сосуд, надають найвищих чеснот, так само як вода, що попадає в морські мушлі, оздоблює океан перлинами.
Дарунок гідній людині з часом проростає, ніби зернятко у велике дерево.”
Після чисельних роздумів Дханада покликав знавців Вед та дізнався настанови стосовно дарів. Тоді він віддав все своє майно тим, хто заслуговував на це.
Відчувши, що душа його тепер очищена, подумки він сказав собі:
“Тож я виконав ритуал подання дарів, і плоди його я здобуду тоді, коли дістанусь великого міста Двараваті та відвідаю храм Крішни.”
Прибувши до міста, Дханада пішов до берега океану. Там він покликав човняра, сплатив йому належну вартість за подорож і взяв з собою в човен жебраків, аскетів та іноземців. Вирушивши, вони оповідали один одному ті історії, зміст яких – дхарма.
Їх човен плив все далі й далі, та нарешті Дханада побачив гору, що височіла над водою, а на тій горі – величезний храм. Зайшовши туди, він вшанував велику богиню квітами сандалу й зернами рису та вклонився їй. Ліворуч від богині він побачив пару – чоловіка і жінку з відсіченими головами⁴⁰. На стіні ж були написані такі слова:
“Якщо хтось з милосердних, що досяг вищої величі та має тридцять дві сприятливі ознаки на тілі⁴¹, вшанує велику володарку кров’ю з власного горла, тоді ця пара оживе.”
Прочитавши це, вражений Дханада знову сів у човен, прибув у Двараваті, наблизився до Крішни, вклонився та став славити його:
“Один уклін, що зроблений Крішні, дорівнює десяти завершеним обрядам Ашвамедхи. Той, що їх виконав – рушить до нового народження, натомість той, що вклоняється Крішні – не повертається до сансари.”
Тож Дханада вчинив шістнадцять привітань володарю та віддав в пожертву все, що в нього лишилось. Пробувши там три дні, він повернувся у своє місто та вшанував всіх своїх родичів милістю Крішни.
“Той, чиї руки пусті, але він прагне корисного спілкування – побачить перед собою царя, божество чи вчителя тільки як особливого друга.
Той, в кого немає нічого – дивиться на кохану дружину, дорогого друга та навіть молодшого сина не інакше, як на володаря, якого зустрів волею долі”…
Такими були його думки. На світанку ж Дханада взяв з собою неперевершений подарунок і вирушив до Вікрами. Прийшовши, чемно віддав він царю милість Крішни та присів на вказане йому місце. Тоді цар спитав спочатку про те, чи вдалою була його подорож, а потім – що ж дивовижного йому там зустрілось.
Дханада розповів історію про пару з відсіченими головами, що він їх побачив у великому храмі богині посеред моря. Захоплений почутим Вікрама відправився в те надзвичайне місце разом з ним. Там, ліворуч від богині, він побачив повержену пару та написане біля них на власні очі. Без жодних вагань Вікрама, прославляючи богиню, вийняв кинджал та торкнувся лезом своєї шиї. Тієї ж миті пара почала оживати, поєднавшись зі своїми головами.
Богиня забрала з рук царя зброю та мовила:
– Царю, я задоволена тобою. Обирай дар, який бажаєш!
– Володарко! Якщо твоя ласка, даруй цій парі царство!
– Тоді нехай так і буде, – промовила богиня і дарувала тій парі царство.
Вікрама ж з Дханадою повернулись у місто.”
Скінчивши цю історію, фігурка сказала Бходжі:
– Я не бачу в тобі такої ж милості.
На це Бходжа не відповів нічого.
³⁹ Всього обов’язків шість: принесення жертв та проведення ритуалів для інших, вивчення та викладання Вед, подання та отримання дарів
⁴⁰ В тексті використано словосполучення “чхінна-маста”, що буквально означає “той, чия голова відсічена”, та в широкому сенсі уособлює одну з постатей богині Дурги, яка зображується з власноруч відрізаною головою.
⁴¹ 32 тілесних ознаки великої людини: округлі руки та ноги, довгі пальці рук, ніжна та тонка шкіра, білі зуби, руки довжиною до коліна тощо.
Восьма розповідь. Одна з історій, що струмками біжать світом.
Ще раз Бходжа, як і раніше, прийшов до трону, але одна з апсар промовила:
– Володарю, зупинись! Цей трон ще не належав нікому, крім його власника. Якщо тебе прикрашає відчайдушна мужність, якою славився Вікрама, тоді лиш я погоджуся тебе пропустити.
З опущеним лицем цар мовив:
– Апсаро, то розкажи мені про його велич!
– Добре, слухай!…
“Цар Вікрама керував своєю країною та захищав її. Завдяки своїм подорожам і мандруванням він знав численні історії, що бігли світом, немов струмки. Бо кажуть:
«Корови сприймають навколишній світ завдяки нюху, брахмани – за допомогою Вед, царі – через свої мандри, інші ж люди – бачать очима.»
І ще: «Який цар наразі править, той має пізнавати світ».
Крім того, царям слід вшановувати жебраків, опікуватись своїм народом, карати злодіїв, здобувати багатства згідно з законом та бути прихильним до прохачів. Ось такими є п’ять священних обов’язків царя:
«Покарання порочної людини, повага до доброчесної, примноження чесно набутого багатства, схильність до прохачів та захист царства – це п’ять священних дій, що наказані для царів».
Та й ще одне, найголовніше:
“Який сенс в служінні божествам, якщо цар тільки лиш контролює тих, хто в полі його зору? Той істинний ритуал для царя, завдяки якому мантри та жертвоприношення брахманів не зникають в царстві.”
Тож якось до Вікрами прийшли мандрівники, що обійшли увесь світ. За проханням царя вони розповіли про те, що бачили:
– Володарю! У країні кашмірів є один дуже заможний купець. Відданий дгармі, він вирив озеро шириною в п’ять крощів⁴². Посеред того озера купець побачив печеру, а в ній – відпочиваючого Вішну. Тоді він зробив алтар для божества – одначе води не отримав. Разом з брахманами вшанував молитвами Варуну⁴³, щоб піднялася вода – але й це було марним.
Засмучений купець присів на березі озера та замислився про те, що дарма він приклав стільки зусиль, і воду йому ніяк не отримати. Але в цю мить йому явилась небесна Сарасваті:
– О, сину торговця! Чого так тяжко зітхаєш? Коли на озеро проллється кров з горла людини, що має ознаки великого царя, тоді лише тут з’явиться чиста вода, не інакше!
Почувши це, купець влаштував жертвування божествам на березі озера та підготував багато їжі для частування. Щоб скуштувати страви, там зібралося багацько людей – і місцеві, й іноземці. Слуги ж за наказом купця сповіщали їм:
– Той, хто проллє свою кров в це озеро, отримає сто мір золота.
Всі почули це. Але ніхто не згодився на цей відчайдушний вчинок. Ось таку дивину ми побачили, царю!”…
Вислухавши розповідь мандрівників, Вікрама сам вирушив в те місце, привітав спочиваючого в печері Вішну та побачив величезне прекрасне озеро. Приголомшений красою, він замислився:
“Вода заповнить озеро тоді, коли я обагрю його своєю кров’ю. Це принесе користь всьому людству. Якщо ж моє тіло доживе навіть до ста років, знищення його неминуче. Тому не слід занадто триматися за нього, краще віддати його заради блага інших:
«Навіть якщо людина, спочиваючи в ліжку, протягне своє життя до ста років, вона все одно рушить в напрямку смерті. Тому ті, хто прагне бажаного визволення, не прив’язуються до тіла, що єдине варте засудження у світі мудрих, бо воно легко гине.
Тілесну оболонку смертних в будь-якому разі подолають біль, хвороба та зрештою смерть. Але ті, чиє народження має сенс не тільки для себе, а й несе користь для інших – набувають невичерпний плід благих діянь.”
Відтак Вікрама знову вклонився та вшанував Вішну, що спочивав у печері, наче плід в утробі жінки. А потім мовив:
– Володарю! Ти бажаєш крові людини, що має тридцять дві ознаки. Тоді вдовольнись моєю кров’ю та наповни це озеро!
Так благаючи, цар приклав кинджал до горла, та Володар затримав лезо й сказав:
– Сміливцю! Я задоволений тобою, мені достатньо твого наміру. Зупинись та обери собі дарунок.
– О, Владико, якщо ти справді мною вдоволений, тоді наповни це озеро водою!
– Коли ти підеш звідси, озирнись – і озеро вже буде повне.
Схвильований Вікрама зійшов на берег озера та побачив його сповненим водою. Обіцяні купцем сто мір золота цар дарував одному бідному брахману, що прагнув оженитися, та повернувся до свого міста.
В кінці цієї історії фігурка мовила Бходжі:
– Правителю! Якщо в тобі є такі ж чесноти, подібні до мужності, милосердя та щедрості Вікрами, лише тоді займай цей трон.
У Бходжі ж відповіді не було.
В котрий раз збентежений сподіваннями Бходжа підійшов до трону, але одна з фігурок мовила з посмішкою:
– Повелителю! Ти спантеличений бажанням зайняти трон, і тобі важко здобути сміливість та щедрість Вікрами. Тому зупинись, даремним буде твій наступний крок.
– Тоді розкажи про його чесноти, що їх так важко досягти іншим.
“Під час правління Вікрами в нього були міністр на ім’я Бхатті, заступник міністра – Крішна, та голова війська – Чандра. В Чандри ж був син, і звали його Камалакара. З милості батька, він не мав нестатку в їжі, одязі, прикрасах та пахощах, і взагалі жив безтурботно.
Якось Чандра покликав сина, що негідно себе поводив та мовив:
– Ой леле, Камалокаро! Ти досягнув народження брахманом, чому ж живеш саме так? Твій атман з власної волі обрав це тіло з безлічі інших. Народження в людському тілі набувається через добрі вчинки, тоді як народження в родині брахманів – завдяки великій пуньї⁴⁴. Натомість ти, здобувши таке втілення, живеш негідно: постійно десь вештаєшся, під час трапези кудись йдеш, ведеш себе невідповідно до настанов…Тож настав час для твого навчання. Якщо зараз не здобудеш знань, згодом на тебе чекають великі страждання:
“Ті, хто не вчаться у дитинстві та втрачають розум у бурхливій юності – не мають глузду в старості та відчувають своє тіло неначе сухий лотос взимку.
Ті, хто не має знань, внутрішнього вогню, щедрості та доброчесності, хто поводиться негідно та не дотримується обов’язків – тиняються по землі у світі смертних немов скот в ярмі, лише в людській подобі.
Тому в людини немає інших прикрас та багатств окрім знання.
Знання – найвеличніший прояв людини та найпотаємніший скарб. Знання – вершитель долі, щастя і слави, воно – вчитель вчителів. Знання – це близький родич на чужині та найвище божество. Знання, а не багатства, шанується царями. Тож той, хто позбавлений його – просто худоба.
Яка користь від величезної сім’ї для людини, що позбавлена знань? Замість того володіючий знаннями шанується навіть божествами, хоч би в нього і немає родини”.
– Отже, сину! Поки я живий, тобі слід вчитися, бо без мене це буде дуже складно. Тоді як набуті знання зроблять для тебе все, що може зробити твоя родина:
Знання оберігають немов мати і ведуть вірним шляхом як батько. Вони приносять втіху та позбавляють смутку як кохана жінка. Вони поширюють славу та примножують блага. Відтак знання, неначе чарівна лоза⁴⁵, спроможні до будь-чого.”
По цих словах Камалакару нарешті охопили докори сумління і він взяв обітницю:
– Я постану перед батьком лише тоді, коли вивчусь!…
Відтак Камалакара рушив до вчителя на ім’я Чандрамаулі-Бхатта, з пошаною вклонився йому та мовив:
– Володарю! Я – невіглас, і я прийшов до тебе, щоб набути знань. Тож, будь ласка, заверши моє навчання тільки тоді, коли я стану обізнаним без меж.
…Так він вклонявся знову і знову. Вчитель дав згоду, і його новий учень, що жадав вчитися, промовив:
– Знання можна здобути через бажання вчитися, великі гроші та вже набутими знаннями. Четвертого шляху не існує.
Тож таким чином пройшло багато часу в безперервному та зосередженому навчанні. Якось гуру, сповнений милосердя, навчив Камалакару мантрі “Сіддха-Сарасваті”. З цією настановою той став тямущим у всіх знаннях та вирішив, що мета його тепер досягнута. Благоговійно вклонившись, він вислухав останні напуття вчителя та рушив до свого міста, бо жадав побачитись з батьком.
Слідуючи своєму шляху, Камалакара потрапив до міста Канчі, в якому жила дівчина неперевершеної краси на ім’я Нарамохіні⁴⁶. Той, хто її бачив, втрачав розум, затьмарений лихоманкою жадання. Але ж до того, хто після розваг заснув з нею в одному ліжку, приходив демон з гори Віндх’я та випивав всю його кров.
Натомість Камалакара, побачивши ту дівчину, пішов далі до свого міста. Батько надзвичайно зрадів сину, що повернувся, і наступного дня вони разом пішли до царя.
– Нехай зростає твої добробут!, – з таким побажанням звернувся Камалакара до Вікрами. А потім зайняв належне місце та показав свою майстерність у мистецтвах.
Цар же щедро обдарував його та спитав:
– Камалакаро, де ти бував та що дивовижного бачив?
– Я мандрував по всьому світу, і врешті бачив одне диво в місті Канчі.
– То розкажи!..
Камалакара розповів про дівчину-красуню, і тоді ж Вікрама вирішив так:
– Звідки ти прийшов, туди ми й підемо тепер разом!
Тож вони вдвох рушили до міста Канчі, побачили неперевершену красу Нарамохіні, та, вражені, увійшли до неї в дім. Вона ж, потішивши їх привітанням, що гідне царя, чемно мовила:
– Володарю! В мене щаслива доля, і життя моє було чистим від зла. І тепер в ньому з’явилась прикраса з пилку твоїх лотосів-ступнів, о, мій Повелителю. Тож нехай сьогодні правитель вшанує мій рід одруженням із насолодою.
– Я з задоволенням з тобою залишусь, бо все, що я почув – медова насолода, надзвичайно приємна для моїх вух.
Незабаром Вікрама вже роздягав дівчину…
Отже, вночі минула перша прахара⁴⁷– і Нарамохіні заснула. Під час другої прахари біля дівчини з’явився демон, але, побачивши, що вона спочиває сама – відійшов.
Вікрама ж схопив його за волосся та розсік йому горло. Через цей шум Нарамохіні прокинулась та, побачивши вбитого демона, стала вихваляти царя:
– Правителю, твоєю милістю я знову у безпеці. Відтепер цей дідько не буде мене переслідувати. О, Володарю, як я можу віддячити тобі за доброту? Тепер я буду йти слідом за тобою. Як звелить володар, так я і робитиму.
– Якщо ти обіцяєш виконувати те, що я повеліваю, тоді служи Камалакарі.
Тож Нарамохіні з Камалакарою зв’язали свої долі, а Вікрама рушив назад до Уджаїні.
Розказавши цю історію, фігурка мовила царю Бходжі:
– О, царю, якщо ти маєш подібні щедрість, стійкість та милосердя, в такому разі займай цей трон!
Але ж Бходжа залишився мовчазним.
⁴² Кроща – міра відстані, на яку чути крик.
⁴³ Варуна – божество води.
⁴⁴ Пунья – духовна заслуга
⁴⁵ В тексті kalpa-latā: буквально “чарівна лоза”, щось на кшталт чарівної палички з казок.
⁴⁶ Нара-мохіні – буквально “та, що зводить чоловіка з розуму”; цікаво, що мохіні також – квітка жасміну, що має п’янкий аромат.
⁴⁷ Прахара – проміжок часу у три години, відповідно вісім прахар складають одну добу.